ПРОБЛЕМА МІЖРЕЛІГІЙНИХ ВЗАЄМИН

Зазвичай міжрелігійні взаємини описуються в поняттях або конфлікту, або діалогу. Кожна релігія має переконанням у своїй винятковій істинності, і тому зіткнення з іншими релігіями відбувається завжди в конфронтаційному режимі. У той же час, соціально-історичні обставини життя послідовників різних релігій можуть диктувати необхідність співіснування і навіть спільних дій. Тоді відносини включають практику контактів, взаємного визнання, розмежування сфер впливу, співпраці.

Для сучасності характерна апеляція до діалогового режиму між релігіями, точніше - між представляють їх релігійними організаціями. При цьому виявляється, що предметом діалогу зовсім не є питання сповідання віри, доктринальні і інші власне релігійні проблеми. Діалог між релігіями з таких приводів фактично неможливий, він неминуче буде переростати в полеміку, яка швидше за роз'єднає і призведе до протистояння. Реальність діалогу і, як його можливого слідства, співпраці визначається світським (перш за все, соціальним) змістом обговорюваних питань, громадянською позицією учасників діалогу, нехай вони і належать до організаційних інститутів сповідує релігій.

Особливу складність у взаємовідносинах релігій представляє зв'язок конфесійних і етнічних ідентичностей віруючих. Нерідко цей зв'язок оцінюється насторожено, як підставу для протиставлення етнорелігійних груп один одному. У той же час вона має і очевидні позитивні наслідки - визнаючи таку зв'язок за собою, етнос приймає як належне аналогічний стан і у інших, що передбачає як мінімум толерантні відносини між релігіями різного етнокультурного походження. Підозрілість і ворожість можуть виникнути, скоріше, до одноплемінникові, яке здійснило перехід в будь-яку конфесію з іншим етнічним складом носіїв (прозелітизм) або прийняв инокультурную релігію (релігійна конверсія).

Взаємини між релігіями, а також між релігійністю і етнічність завжди відбуваються в умовах конкретного державного устрою (або супроводжують міждержавні відносини). Інститути держави з необхідністю вносять корективи в ці взаємини.

Етнорелігійний ідентичність дозволяє заповнити ослаблені за період соціальних трансформацій почуття єдності, згуртованості, приналежності до соціального цілого. Однак ця обставина підсилює саме політичне значення релігії як чинника зміцнення державності, надає додаткові можливості світській владі, що підтримує релігійні організації, перетворює релігійну сферу в місце культивування етатистських настроїв. Тим самим власне релігійний зміст релігії стає менш затребуваним. Релігійні інститути активізуються як інструментарій для ефективного вирішення завдань держави і суспільства, що не мають відношення до сповідання релігії. Виникає ризик дискредитації релігійних систем, які не в змозі утриматися від надмірної мирської залученості. Цей ризик тим вище, чим більше претензії релігійних об'єднань на монополізацію духовної сфери.

Тому виникає і альтернативна тенденція - прагнення значної частини віруючих, за етнічною ознакою як би від народження «зарахованих» в «споконвічну» релігію, до свободи релігійного вибору і підтримки релігійного плюралізму.

У Росії, наприклад, поряд з російським православ'ям існує нині вельми помітний російський протестантизм, можна виявити і російський католицизм, і навіть російський іслам, не кажучи вже про появу нових релігійних рухів - як зарубіжного, так і автохтонного походження.

Все це створює проблемність для доцентрової тенденції у взаєминах релігійних організацій з державою. Перешкоджати паросткам релігійного плюралізму - значить суперечити демократичним принципам розвитку суспільства. Визнати повну свободу релігійного вибору - для російського православ'я, як релігійної домінанти в Росії, це означало б вступ в «ринковий режим» існування, де з претендента на монополію доводиться перетворюватися в одного з учасників духовної конкуренції. Такий стан дискомфортно для Російської Православної Церкви - Московського патріархату (РПЦ МП), хоча саме її потенціал, з яким можна порівнювати можливості всіх інших російських релігійних об'єднань разом узятих, міг би стати запорукою дуже успішного результату конкурентних відносин.

В останні два десятиліття наростає активність «російського протестантизму» (адвентизм, баптизм, євангельське християнство), вишукують свої витоки в народному християнському незлагодженість думок та богоіска- ванні. Однак цим релігійним громадам притаманні обачність і щодо реалістичне уявлення про своє справжнє становище. Протестанти «класичного» типу - лютеранські і реформатські об'єднання - особливою активністю в соціальному просторі не відрізняються. Аналогічно, невисокий рівень соціальної присутності католиків (латинського обряду). Старообрядницькі об'єднання також в масі своїй не претендують на особливий соціально-політичний статус. Найбільшою активністю відрізняються спільноти так званого «альтернативного православ'я», які перебувають в незалежній від РПЦ МП юрисдикції, але вони невеликі й малопомітні.

При складних, часом конфліктних відносинах з РПЦ МП більшість інших релігійних об'єднань не прагнуть зайняти її місце, усвідомлюючи переважання ризиків над якимись вигодами. Таким чином, міжрелігійні відносини в Росії де-факто шикуються з урахуванням визнання особливого (історично і культурно) положення православної церковності (і, регіонально, ісламських об'єднань).

 
Переглянути оригінал
< Попер   ЗМІСТ   ОРИГІНАЛ   Наст >