Стратегічне планування інновацій та диверсифікація

Всі розглянуті вище інноваційні стратегії можуть застосовуватися фірмами в двох принципово різних ситуаціях: на першій стадії життєвого циклу, коли нова компанія впроваджується на ринок і розпочинає виробництво нового товару, і на наступних стадіях, коли вже досягла стадії росту або зрілості компанія вибирає ту чи іншу стратегію свого інноваційного поведінки. В останньому випадку мова йде про диверсифікацію діяльності.

Стратегія диверсифікації використовується компаніями для досягнення наступних специфічних цілей:

  • o впровадження в галузі і на ринки з високими перспективами довгострокового зростання та рентабельності;
  • o оптимізація співвідношення зовнішніх і внутрішніх доходів;
  • o збалансування високоризикових капіталомістких виробничих операцій і менш ризикових операцій у сфері послуг;
  • o встановлення балансу між високоризикових наукомістким виробництвом електронних технологій і менш ризиковим промисловим виробництвом і т.д.

Крім зниження галузевих циклічних ризиків, стратегія диверсифікації покликана також скорочувати загальні витрати всього виробничо-збутового циклу за рахунок використання єдиної системи постачальників, єдиного технологічного циклу при випуску родових товарів, загальних збутових і комунікаційних каналів і т.д.

Аналіз інноваційних процесів диверсифікації, використовуваних компаніями з метою адаптації до змін зовнішнього середовища, дозволяє зробити висновок про існування трьох субстратегій в рамках стратегії диверсифікації:

  • 1) горизонтальна (родова) диверсифікація - фірма розширює масштаби своєї діяльності за рахунок випуску нових товарів або послуг в рамках однієї галузі;
  • 2) вертикальна диверсифікація - фірма охоплює різні етапи виробничого циклу;
  • 3) інтеграційна диверсифікація - фірмова номенклатура розширюється за рахунок товарів різних галузей.

Одним із завдань, багато в чому визначають успішність реалізації стратегії диверсифікації, є встановлення жорсткого централізованого фінансового контролю над діяльністю всіх виробничо-господарських груп, організованих за товарним або галузевим принципом.

При прийнятті рішення про методи диверсифікації керівництво компанії має сформулювати два стратегічно важливі позиції: на які нові ринки виходить фірма і яким чином буде забезпечена її конкурентоспроможність. Вивчення практики інноваційної діяльності сучасних компаній дозволяє виділити наступні методи диверсифікації діяльності:

  • o розширення власної виробничої бази за рахунок внутрішнього розвитку;
  • o розширення власної виробничої бази за рахунок придбання ліцензій на нові технології і продукти;
  • o створення спільних підприємств;
  • o придбання нових фірм (в тому числі і венчурних);
  • o венчурні капіталовкладення (участь у венчурних фондах, часткове фінансування венчурних фірм, участь у науково-дослідних альянсах).

Жоден з методів диверсифікації не є ідеальним, кожен з них пов'язаний з рядом проблем. Для оптимізації процесу вибору необхідно розробити стратегію застосування даних методів диверсифікації залежно від визначальних чинників. У ролі таких факторів виступають ступінь знання компанією цільових ринків і плануються до використання технологій виробництва нового продукту.

Так, наприклад, якщо компанія вирішує вийти на абсолютно незнайомі їй ринки, то найменш ризикованим способом буде або створення спільних підприємств з фірмою, що діє на даному ринку, або використання венчурних вкладень. Ухвалення рішення про використання власних ресурсів або придбанні ліцензії, швидше за все, буде пов'язано з наявністю у фірми ноу-хау в новій галузі, як з точки зору технології, так і з точки зору знайомства з цільовим ринком. Очевидно, що при розширенні бізнесу зі значним залученням капіталу компанія повинна обмежуватися використанням знайомих технологій на знайомих ринках. І навпаки, при виході на незнайомі сфери бізнесу компанії слід використовувати низьковитратні стратегії.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >