БІОЕТИКА: ПРАВА І ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ

Поряд з широким розумінням біоетики як глобальної етики життя існує й інша, більш вузьке. Американський гінеколог і ембріолог Андре Хеллегерс (1926-1979) запропонував розглядати біоетику як діалог біомедицини, філософії та права. Таким чином, вона була позиціонуватися як міждисциплінарне дослідження моральних , соціальних і юридичних проблем , викликаних розвитком нових біомедичних технологій. Поступово біоетика набула статусу академічної дисципліни і увійшла в сферу не тільки біомедицини, а й політики, масової інформації. Смисловим центром біоетики стає проблема захисту прав і гідності пацієнта.

Розвиток правозахисного руху виступає як важлива причина появи біоетики. У другій половині XX століття виникла необхідність етичного аналізу подій, пов'язаних зі світовими війнами, які забрали життя мільйонів людей. З особливою гостротою постала проблема цінності людського життя на тлі зіткнення геополітичних інтересів держав і їх лідерів. У Другій світовій війні ставилися цілі знищення не тільки військової машини противника, а й цивільного населення. В концтаборах нацистської Німеччини і Японії проводилися жахливі експерименти на людях з сумнівними медичними цілями. Необхідно було відповісти на питання: чи можуть бути виправдані людські жертви, навіть якщо вони приносилися заради «благих» цілей (політичних, наукових)? Велику роль в осмисленні підсумків Другої світової війни зіграв Нюрнберзький процес (1945-1946), в рамках якого були висунуті звинувачення за статтею «злочини проти людяності». Надалі, на інших процесах, були засуджені лікарі - учасники нелюдських експериментів. За підсумками процесів в 1947 р був прийнятий Нюрнберзький кодекс, який визначив принципи проведення медичних експериментів на людині.

Біоетика отримала потужний імпульс для розвитку і стала відповіддю на загрозу використання людини як засобу для досягнення нових висот в біомедицині. На жаль, знаходилися такі лікарі-дослідники, які вважали такий стан допустимим і після Другої світової війни. Відомі випадки, коли в США пацієнтів без їх згоди заражали сифілісом або вихованцям інтернату для психічно неповноцінних дітей вводили вірус гепатиту. Обговорення цих та інших порушень характер людини проводилися в засобах масової інформації, потім відбулися громадські слухання, і в результаті був висунутий найважливіший для біоетики принцип автономії особистості пацієнта. Цей принцип обґрунтовує право пацієнта або випробуваного бути поінформованим про ризик і наслідки проведення діагностичних процедур, лікувальних заходів та випробувань лікарських засобів. Правило інформованої згоди підкріплює принцип автономії особистості пацієнта, який в ідеалі повинен прагнути брати участь в процесі прийняття життєво важливих рішень. Передбачається, що брати участь в процесі обговорення діагнозу і лікування може компетентний пацієнт - особистість, здатна раціонально мислити, приймати автономне рішення і нести за нього відповідальність.

З метою вироблення етичних стандартів проведення наукових експериментів на людині були прийняті:

  • - Гельсінкська декларація Всесвітньої медичної асоціації (ВМА) (1965, поїв, редакція 2013);
  • - Токійська декларація (прийнята 29-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, 1975);
  • - Венеціанська декларація про термінальному стані (прийнята 35-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, 1983);
  • - Конвенція Ради Європи «Про права людини та біомедицину» (1996).

У цих документах підкреслюється, що необхідно чітко усвідомлювати

фундаментальні відмінності між медичними дослідженнями, основні цілі яких - діагностичні або терапевтичні, і медичними дослідженнями, основна мета яких є чисто наукової, яка не має безпосереднього терапевтичного значення для індивіда, залученого в ці дослідження. Стверджується, що особливі заходи повинні бути прийняті при проведенні досліджень, які можуть впливати на навколишнє середовище і стан тварин, що використовуються при цих дослідженнях.

важливо запам'ятати

В якості одного з основних принципів вказується, що в біомедичному дослідженні важливість мети повинна бути співвіднесена з ризиком, яким загрожує це дослідження для випробуваного. Інтереси індивіда повинні переважати над науковими чи суспільними інтересами. У Конвенції Ради Європи наголошено на необхідності поваги права індивіда бути поінформованим і зберігати свою цілісність.

Потужним імпульсом для розвитку біоетики стала публічна дискусія, в якій обговорювалися складні і неоднозначні колізії в клінічній практиці. Подібна дискусія була розгорнута за підсумками судового процесу в США (1957) Мартіна Сальго проти Стенфордського університету і особливо обговорення діяльності Центру штучної нирки в місті Сіетлі (США), в результаті якого з'явився перший етичний комітет. У першому випадку процес був ініційований пацієнтом, який став інвалідом в результаті спинномозкової пункції. Суть позову полягала в тому, що пацієнт не був проінформований про можливі наслідки інвазивного втручання.

У другому випадку мова йшла про справедливий розподіл дефіцитного ресурсу (підключення до апарату «штучна нирка»). Лікарі та адміністрація центру зіткнулися зі складною етичною завданням: кому з пацієнтів віддати перевагу? Серед претендентів були чоловік зрілого віку, домогосподарка - мати трьох дітей, дитина і ще п'ятеро потребують гемодіалізу. Стало очевидно, що вирішення цієї проблеми неможливо тільки в медичній площині, необхідно було вивести її в простір етичних рішень. В результаті був створений етичний комітет - дорадчий орган, в роботі якого взяли участь не тільки медики-фахівці, а й юристи, філософи-етики, психологи, богослови, представники громадськості. Суть діяльності комітету полягала в обговоренні різних аспектів ситуацій, аналізу аргументів, зіставленні позицій.

Якщо в традиційній медичної етики переважало теоретичний зміст, то в біоетики акцент зміщується в практичну сферу, де ставляться гострі, важко розв'язні проблеми. Через біоетику стався поворот до найчастіше болісним питанням, перед якими можуть відступити деонтологія і пафосна повчальність. Такими питаннями є збереження життя новонароджених з важкими вадами розвитку, а також догляд за інвалідами - людьми, які потребують систематичної турботи, яка важким тягарем лягає на плечі близьких і медичних працівників. З точки зору деонтологічних підходу необхідно самовіддано доглядати за важкохворими, долаючи власні фізичні і психічні страждання. З точки зору етики утилітаризму , головним принципом якого є «досягнення найбільшого щастя для найбільшої кількості людей», слід враховувати інтереси суспільства, що виділяє значні кошти на утримання людей з важкими захворюваннями, які не дозволять їм коли-небудь стати активними громадянами і будуть неухильно прогресувати в бік ще більшої інвалідизації.

Ця проблема має і психологічні наслідки для членів сімей, які втрачають здоров'я, систематично доглядаючи за хворими. Якщо мова йде про дитину-інваліда, то його брати і сестри не одержують від батьків належної уваги і страждають від обмеженого спілкування. Непоодинокі й випадки суїциду. Не можна забувати і про непомірне для багатьох сімей фінансовому тягаря. Може бути, ці жертви марні і за рахунок дотримання прав одних порушуються права інших? Чи припустимо позбавити родичів і суспільство від такого важкого вантажу?

Тим часом навіть прихильники утилітаризму вважають, що подібне рішення може завдати шкоди і самим доглядають, так як вони можуть відчувати муки совісті, і суспільству, яке можуть спіткати криза милосердя і моральна деградація.

Не слід забувати, що турбота про благо повинна поширюватися насамперед на самих тяжкохворих. Коли мова йде про людей, які страждають захворюванням в термінальній стадії і при цьому охочих добровільно піти з життя, зберігши гідність (добровільна активна евтаназія), то визнання цього права можливо, але не безперечно. (У Російській Федерації евтаназія заборонена законом.) Але в разі дефективних новонароджених з важкими патологіями або психічно неповноцінних дорослих після великої мозкової катастрофи рішення про те, що є для них благом, не може бути прийнято цими людьми самостійно. Дана обставина ще більше ускладнює проблему, так як вибір доводиться робити тим, кому це вигідно.

Чи слід зберігати «неповноцінні» життя за всяку ціну або необхідно намагатися співвідносити виконання обов'язку з наданням можливостей для прийнятного існування тих, хто піклується? Однозначну відповідь запропонувати складно, проте заслуга біоетики полягає в тому, що вона виносить цю проблему на суд суспільства.

Приклад з практики

Однією із спроб хоча б часткового вирішення цієї проблеми стала поява громадських організацій, які надають допомогу в, здавалося б, безнадійних ситуаціях. Так, в Санкт-Петербурзі існує школа професійного партнерства сімей - некомерційна організація «Партнерство кожній дитині». Слухачі школи після навчання беруть участь в програмі «Перепочинок» і допомагають сім'ям, які виховують дітей-інвалідів. Основний принцип програми - «Змінюємо світ, даючи можливість кожній дитині виховуватись в міцній, люблячій сім'ї». Діяльність школи дозволяє зменшити психологічну напругу в сім'ях з такими дітьми і знижує ризик переміщення дитини в інтернат [1] .

Мабуть, тільки привернення суспільної уваги до таких складних проблем дозволить знайти якийсь консенсус між імперативами деонтологической етики і «побажаннями» утилітаризму.

  • [1] «Перепочинок» для мам дітей-інвалідів. У Санкт-Петербурзі відкрилася Школапрофессіональних партнерських сімей // Dislife 2.0. URL: http://www.dislife.ru/articles/view/33204 (дата звернення: 02.03.2016).
 
Переглянути оригінал
< Попер   ЗМІСТ   ОРИГІНАЛ   Наст >