ПЕРЕДМОВА

У цій книзі мова піде про історію культури не в звичайному розумінні, хоча розгляд особливостей культури в розвитку передбачає звернення до її історії. Незважаючи на велику кількість історико-культурологічних досліджень, питання про те, де, коли і як починається становлення культури у власному розумінні слова, і яким чином далі відбувається зміна її особливостей, до сих пір залишаються чи не найбільш дискусійними. Адже і постановка цих питань, і ті чи інші спроби відповідей на них залежать від того, що саме ми розуміємо під культурою, відрізняємо ми її, скажімо, від цивілізації, і яким чином відрізняємо, і які висновки з цього випливають. Важливо і те, що ми маємо на увазі, кажучи про цінності взагалі і про цінності саме культури. Співвідносяться для нас поняття культури і культурності? Чи виділяються нами рівні культури?

Зауважимо, що про сенс культури ми розмірковуємо сьогодні, а культура з часу її виникнення могла змінитися мало до невпізнання. Але тоді як розглядати її початок, її становлення, її розвиток?

Мабуть, немає іншого шляху, як спробувати знову осмислити, уточнити, що ж являє собою культура в нашому сучасному розумінні, з огляду на наші знання про її минуле. І, виходячи з цього, знову поглянути на історичне буття культури, щоб простежити, як вона з'явилася, які її особливості, як ці особливості змінилися, і чи є в їхньому життєвому русі щось інваріантне, спочатку сутнісне, що певною мірою визначило її подальше і нинішній стан. І разом з тим, що з'явилося нового, своєрідного в культурі, в різний час, в різних епохах.

При цьому автори вважають перспективним один з варіантів сучасного аксіологічного розуміння культури, який поки слабо використовується в історико-культурологічних дослідженнях, в тому числі які претендують на філософічність. Відповідно до цього розумінням, культура - це обробка, оформлення, одухотворення, облагороджування людьми навколишнього середовища і самих себе. Йдеться про особливу «обробці», особливому оформленні природи (природно-речової середовища), самої людини (його тіла, рухів, думок, почуттів, намірів, дій, відносин з іншими людьми), - оформленні, що має ціннісний зміст, ціннісний зміст: «... культура починається там, де духовний зміст шукає собі вірну і досконалу форму» [1] .

У першій частині даного навчального посібника йдеться про значення цього пошуку, особливості культури в її історичному розвитку в період від виникнення до епохи Відродження.

У другій частині простежуються зміни, які відбулися в культурі і з культурою в період від Ренесансу і аж до наших днів (в так зване Новий час).

Термін «Новий час» найчастіше вживають для позначення періоду розвитку Європи в XVII-XVIII ст. Однак, по-перше, досліджуючи витоки цього періоду, багато авторів знаходять їх в епосі (або періоді) Відродження. І це видається вірним. По-друге, рідше до «нововременного» періоду відносять і XIX ст. XX століття зазвичай розглядають окремо, визначаючи весь його, а іноді і другу половину (або хоча б кінець) XIX ст. як «сучасність». Наприклад, курс історії сучасної філософії читають, починаючи з А. Шопенгауера, з «розкладання» гегелівської школи. Не намагаючись заперечувати доцільність таких або близьких до них підходів до вивчення історії, в тому числі і європейської культури, автори цієї книги вважають за доцільне дещо інший підхід.

Початкові моменти особливостей культури Нового часу, звичайно, зв'язуються з Ренесансом і Реформацією. З кінцем цього періоду справа йде складніше. Своєрідність європейської культури (а через це багато в чому і світової), яке було пов'язане з возрожденческого і реформаційних змінами, не зникло і зараз. Правда, з середини XIX ст. мислителі, філософи все виразніше усвідомлювали «початок кінця» власне Нового часу, в чомусь відображаючи, в чем-то передбачаючи наступ чергового, але незвичайного за своїм значенням, великого перелому в цивілізації і культурі. Майже одночасно це стали відчувати і виражати європейські художники, перш за все майстри слова і пензля.

XIX століття до своєї середини виявив нібито стійкість потужного цивілізаційного і культурного розвитку, хоча б в Європі. Але дуже скоро почалися потрясіння, цивілізаційний прогрес став прискорюватися ривками наукових, технічних, промислових зрушень. І це прискорення, сприйняте оптимістами з ентузіазмом, обіцяла людству грандіозну реалізацію наслідків зростання знань, технологій і т.д., повело до того, що цивілізованість пішла «в рознос». Культура з системою цінностей, закладеної Ренесансом, Реформацією, начебто тільки що усталеною, оформилася, опинилася під загрозою розпаду. Почалися численні переоцінки цінностей, зміни їх ієрархій.

Проте, багато в нашій нинішній культурі, в наших цінностях, які ми називаємо загальнолюдськими, залишається від «нововременного», по суті, минулого. Ми, мабуть, живемо в пору корінних культурних зрушень, які ще не завершені. Ми йдемо, але ще не відійшли від «класичної епохи».

Досліджуючи своєрідність культури Нового часу, цілком можливо і доцільно простежувати всі її рух, від зародження особливостей до осмислення того, що з ними сталося в XX в. і продовжує відбуватися в сучасності. При цьому немає заперечень проти вживання терміна «Новий час» у більш вузькому, зате більш звичному сенсі. Власне Новий час, розквіт своєрідності так званої нововременной культури, - це, звичайно, століття XVII, XVIII і, ймовірно, перша половина XIX ст.

Характеристика власне Нового часу ( «класичної епохи»), представлена Мішелем Фуко в роботі «Історія безумства в класичну епоху», може здатися, щонайменше, оригінальною на тлі традиційних трактувань її ідеально-нормативного ядра. Інтерес до стихії руйнування, спонтанної активності ( «божевілля») при характеристиці епохи, пронизаної ідеологією знання і розуму, виглядає пізнавальної «екзотикою».

Незважаючи на те, що Новий час наповнене кривавими війнами, революціями і розгулом низинних людських пристрастей, саме ця епоха вкорінює віру в розумні початку навколишнього світу і людської природи. Чи не релігійна традиція, а розум починає розглядатися «останнім джерелом авторитету» (Х.-Г. Гадамер). «Людське» починають розуміти, перш за все, як «розумне». Індивід проявляє себе в пізнанні суті речей і виявляє в усьому розумне початок, яке треба звільнити від пут невігластва. Міцніє впевненість в тому, що людина перетворюється в господаря світу і власних пристрастей. Виникають все більш досконалі способи соціального контролю і управління поведінкою людей, які сприяють зростанню самодисципліни і стриманості. Практика «розуміння», раціоналізації націлена на перетворення суспільства в якусь подобу машини, а людини - в точний годинниковий механізм. Але чим розумніше, впорядкованість і організованіше ставало соціальний простір, завдяки парламентам, судам, тюрмах, школам і фабрикам, тим разрушительней наслідки такого роду розумності. Політичні конфлікти вже на початку XIX ст. за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з попередніми соціальними потрясіннями. Кожен крок по шляху становлення цивілізації розуму супроводжується спалахами масового, раціонально невмотивованого поведінки - цивільними і релігійними війнами, аномаліями в моралі. Змусивши «замовкнути безумство» в суспільному житті, створивши ефективні інститути соціального контролю, Новоєвропейська цивілізація не знищила простір «дурниці», а перевела енергію любові і ненависті, раніше законно існувала, поряд з розумом, в навколишньому світі (в періоди античності та Середньовіччя), виключно «усередину» особистості. Конфлікт між наростаючою розумністю суспільного існування і невикорінній потребою людини в раціонально-незбагненному і є, мабуть, причиною спалахів колективного та індивідуального

«Божевілля», характерних для цієї епохи. Сенс існування і лежать в його основі інстинкти життя і смерті ніколи не можуть бути пояснені раціонально, тому дослідження культурних особливостей Нового часу не може зводитися до констатації висунення на перший план цінності розуму і раціоналізації життя суспільства і індивіда.

Динаміка соціокультурного процесу цієї епохи значно складніше. Механічне пристосування для страти, вдосконалене освіченим медиком і членом Установчих зборів Ж. І. Гильотену, також є характерним символом Нового часу, як і декларації прав людини. Саме в «класичну епоху», як її назвуть в XX в., Чітко позначилися протиріччя цивілізованості і культурності, норм соціальної взаємодії і прагнення до «духовному блаженства». У той же час, було б односторонньо звалювати всю відповідальність за масштабні соціальні катастрофи на «репресивний розум» і ідеалізувати попередні етапи культурного розвитку Європи, коли у пристрастей і любові було соціально узаконене місце.

У Новий час на основі більш демократичної організації соціальних інститутів і розвитку індивідуалізації, як наслідок тієї ж раціоналізації, поглиблювалося зміст ціннісних уявлень, ускладнювався духовний світ особистості, по крайней мере, у представників культурної еліти цього часу. Чим інтенсивніше відбувалася раціоналізація, тим напруженішим була індивідуальна життя. Відчуваючи навколишню природу, людина неминуче прийшов до необхідності поглиблення уявлень про своєю природою, перетворився в індивідуальність. Потреба в самоповазі та повазі з боку оточуючих, прагнення до самореалізації стимулювали усвідомлення того, що розумність і істинність аж ніяк не завжди поєднуються з добром і красою, чиє існування ніколи не вписується в логіку раціоналізму. Новий час - це початок болісних пошуків шляхів узгодження логіки закону і моральних ідеалів, розумного і прекрасного. Це розквіт великого гуманістичного мистецтва і етики. Тому видається доречним розглядати Новий час і як істотний крок у становленні цінностей духовної культури.

Новий час виступає свого роду епіцентром європейської цивілізації і культури: тут переосмислюються традиції античності і Середньовіччя, звідси лежить шлях до культурних катастроф і звершень XX в. Ми всі, незалежно від своєрідності власних культурних традицій, в тій чи іншій мірі є спадкоємцями досягнень і проблем, окреслених в культурному полі Європи XVII-XIX ст.

Для розкриття змісту Нового часу, мабуть, доцільно спиратися на розділяється авторами аксиологическую концепцію культурного розвитку в тому її варіанті, в якому цінності культури (Істина, Віра або Бог, Добро, Краса і т.д.) розуміються як ціннісні відносини, по різному, на різних рівнях культури реалізуються в різних сферах людського життя в різні культурно-історичні періоди. При цьому розмежовуються власне культурні (цінності-ідеали) і цивілізаційні форми буття (цінності-норми) без ототожнення, а й без різкого протиставлення їх один одному. Зміст економічних, політико-правових, релігійних, моральних нормативів новоєвропейської цивілізації різноманітне і не в однаковій мірі втілює прагнення до облагороджування, одухотворення людських відносин.

Розглядати розумність змісту цих норм як критерій нової якості культурності - це значить, по суті, ототожнювати культурний процес з соціальним, а, отже, стикатися з нерозв'язними суперечностями. Організований якобінський терор, впорядковану смертну кару, узаконений каторжна праця, індустрію чуттєвих задоволень (професійну проституцію) в цьому випадку також доводиться віднести до культури Нового часу, що навряд чи правомірно. Культ розуму і істини безсумнівно властивий цій епосі, але її культурна значимість не зводиться до цього.

Разом з тим, було б невиправдано не помічати, що розвиток цивілізаційного простору в сторону його раціоналізації створило і небачені раніше можливості для проникнення ціннісного змісту в недоступні раніше сегменти людських відносин, перетворило безліч людей в реальних суб'єктів ціннісних відносин і збагатило моральні і естетичні ідеали гуманістичним змістом .

Такі методологічні установки і визначають змістовну логіку розгляду особливостей культури Нового часу. Спочатку розглядаються соціокультурні підстави: світоглядні передумови і основні ціннісні установки, пов'язані з уявленнями про навколишній світ і природу людини; простежуються зміни в змісті культурних ідеалів, обумовлені цивілізаційної динамікою. Потім аналізуються особливості та межі реалізації ціннісних відносин у різних сторонах людської життєдіяльності, переважно господарського, політичного, релігійного, моральної та мистецької. Оскільки в етапах розвитку новоєвропейської цивілізації простежується соціокультурна специфіка, то вона відбивається в характеристиці змісту цінностей-норм і цінностей-ідеалів.

Розгляд появи нововременной специфіки в культурі (Ренесанс, Реформація) триває характеристикою особливостей культури власне Нового часу. Далі йде звернення до процесів, які відбувалися з нововременной (в основному європейської) культурою в XIX і XX ст., Опис, які її особливості зберігалися, які зникали, і, нарешті, що стало з ними в XX в., Яке було стан культури в її наближенні до нового тисячоліття.

і

В рамках цього посібника дається уявлення про загальний ціннісному ладі європейської культури Нового часу і виявляється її духовний стрижень, який нерідко ховається за «развалами» історичних фактів і детальними дослідженнями діянь «лицарів пера і шпаги» або описами «скромного чарівності буржуазії». Ціннісний культурологічний підхід, вводячи в світ значимість, норм і ідеалів, дозволяє доповнити знання розумінням, додає «людський вимір» історичних подій, перетворюючи їх в особистісне надбання дослідника і читача. Адже будь-яке минуле, як, втім, і сьогодення, живе, поки воно цінне для нас.

Автори цієї книги прагнули уникнути двох крайнощів: з одного боку - абсолютизації будь-якого підходу до культури, ракурсу її розгляду, який подавався б як самий науковий, єдино вірний; з іншого - «всеїдності» і поєднання непоєднуваних поглядів на культуру, на проблематику її буття і вивчення. Аксіологізм, заявлений вже в першій частині, є для всієї книги тільки методологічним стрижнем, що сприяє тому, щоб з поля зору різних авторів при розгляді ними різних теоретичних питань не «випаровувалася» специфічність культури як області та предмета вивчення.

Автори прагнули, зберігаючи науковість викладу своїх роздумів, уникати зайвої наукоподібності, надмірної ускладненості, оскільки книга являє собою навчальний посібник, орієнтований на всіх студентів, які вивчають культурологічні дисципліни на різних курсах навчання.

У той же час, даний навчальний посібник створено відповідно до вимог Федерального державного освітнього стандарту вищої освіти за напрямом підготовки «Культурологія».

В результаті вивчення навчального посібника студенти повинні:

знати

  • • основні поняття історичної та теоретичної культурології;
  • • особливості історичного розвитку культури і культур в їх різноманітті, проявів своєрідності сучасної культури;

вміти

  • • отримувати, узагальнювати і систематизувати знання з історії та теорії культури;
  • • аналізувати та інтерпретувати специфічні об'єкти культурологічних досліджень;
  • • застосовувати теоретичні знання до дослідження культури і її артефактів;
  • • використовувати теоретичні знання про культуру в процесах освіти, навчання, спілкування в сферах повсякденності і не повсякденності;

володіти

  • • навичками застосування різних теоретичних підходів до дослідження явищ культури;
  • • навичками вирішення проблем і вирішення завдань, що виникають в ході професійної діяльності культуролога.

Даний навчальний посібник може бути корисним не тільки для студентів, а й для магістрантів, аспірантів, викладачів-культу- рологии, вчених і для всіх тих, хто цікавиться культурою, тим як вона існує і розвивається, що з нею відбувалося в минулому і як це вплинуло на події нашого часу.

  • [1] Ільїн І. А. Основи християнської культури // Ільїн І. А. Собр. соч. Т. 1. М., 1993.С. 291.
 
Переглянути оригінал
< Попер   ЗМІСТ   ОРИГІНАЛ   Наст >