Тенденції до нормалізації відносин у регіоні

Країни регіону неодноразово робили спроби до зближення і врегулювання відносин. Так, в лютому 1999 р відбулася зустріч прем'єр-міністрів Індії та Пакистану А. Ваджпаі і Н. Шаріфа в Лахорі, за підсумками якої була прийнята лахорскій декларація, в якій проголошувалися принципи мирного співіснування двох держав, заходи щодо запобігання збройних конфліктів, розвитку добросусідських зв'язків і т.д. Однак ці принципи виявилися лише нічого не значущими обіцянками, оскільки незабаром після підписання декларації пакистанські війська здійснили вторгнення на контрольовану Індією територію в районі Каргіл, що закінчилося військовою поразкою Пакистану. На перевірку неспроможними виявилися і запевнення керівників Індії та Пакистану про готовність до зближення, які вони давали один одному в індійському місті Агра в 2002 р

На початку 2004 р президент Пакистану П. Мушарраф і прем'єр-міністр Індії А. Б. Ваджпаї прийшли до згоди з питання про початок переговорів по всьому спектру двосторонніх відносин, включаючи кашмірську проблему. Однак при всій важливості цих переговорів було б передчасно очікувати від них скільки-небудь серйозних зрушень у відносинах між двома країнами. Занадто складний і заплутаний клубок протиріч, які вже понад півстоліття затьмарюють відносини між ними, протиріч, які не раз приводили до збройних конфліктів. До того ж у кожній з цих країн існує потужна внутрішня опозиція, виступаюча проти їх зближення.

Питання зближення актуальний також стосовно Китаю та Індії. Немаловажним подразником у відносинах між цими країнами стала проблема розповсюдження ядерної зброї. При існуючі розбіжності між двома державами було природно, що Індія дуже болісно реагувала на випробування Китаєм ядерного пристрою у вересні 1964 і приступила до розробки власної ядерної програми для забезпечення військового паритету з КНР: в 1974 р Індія вперше провела ядерні випробування, а в 1998 завершила роботи зі створення ядерної бомби.

Прикладом Індії послідував і Пакистан, який кілька тижнів потому після закінчення індійської серії ядерних вибухів провів шість своїх. В результаті після 30 років дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї де-факто з'явилися дві нові ядерні держави.

Поступово все більш виразно виявлялася тенденція до усвідомлення Китаєм та Індією безперспективності продовження прикордонного протистояння і тим більше збройної конфронтації. Ставала очевидною необхідність пошуку взаємоприйнятного компромісу. Перші реальні результати в цьому напрямку були отримані в 1993 р, коли в ході візиту в Китай тодішнього прем'єр-міністра Індії Нарасімха Pao було підписано Угоду про підтримку миру і спокою в прикордонних районах уздовж лінії фактичного контролю.

Головне значення даної угоди складалося у відмові сторін від застосування сили або загрози силою вирішити територіальні проблеми. У 1996 року під час візиту до Індії тодішнього голови КНР Цзяп Цземіня між двома країнами було підписано повноформатне Угода про створення заходів довіри у військовій області вздовж лінії фактичного контролю в районах китайсько-індійського кордону. Проте надалі (особливо після випробування Індією ядерної зброї в 1998 р) процес розв'язання прикордонно-територіальних протиріч помітно сповільнився.

У червні 2000 р відбувся державний візит президента Індії К. Р. Нарайяпана в Китай, в ході якого обидві сторони підтвердили взаємне прагнення до справедливого і розумного рішення всіх спірних прикордонних питань та ухвалили рішення про створення так званої "Групи видатних особистостей", у завдання якою було поставлено розробка шляхів розвитку двосторонніх відносин. В даний час ні Індія, ні Китай не зацікавлені у вирішенні прикордонного питання шляхом збройного конфлікту.

В останні роки має місце тенденція до зростання ваги і впливу Індії як потужної регіональної держави. Більш того, в політичних колах Заходу протягом останнього десятиліття поступово утвердилася думка щодо стабілізуючою ролі Індії в регіоні, що, безумовно, сприяло посиленню її зовнішньополітичних позицій. Треба відзначити, що Індія у все більш зростаючій мірі проявляла прагнення до перегляду деяких основоположних принципів своєї зовнішньої політики. Зокрема, було взято курс на розвиток відносин з США та країнами Європи, нормалізацію відносин з Китаєм, пошук нових партнерів і союзників серед країн світу, що розвивається. Були зроблені кроки з розвитку відносин у трикутнику Індія - Китай - Пакистан.

У 90-і рр. минулого століття але наростаючою розвивалися відносини між Китаєм і Японією. Різко зріс обсяг взаємної торгівлі та інвестицій Країни висхідного сонця в економіку Китаю. Помітно розширилися політичні контакти, зросла інтенсивність гуманітарних взаємодій між громадянами двох країн. Однак це не привело до зближення позицій двох країн з цілого ряду ключових питань.

Найбільш гострою у відносинах між Китаєм і Японією залишається тайванська проблема. У цьому питанні японське керівництво проводить проамериканський політичний курс, що, природно, не може влаштовувати Пекін, на думку якого поширення на Тайванський протоку японо-американського співробітництва в галузі оборони порушує суверенітет Китаю. Японія володіє власними інтересами на Тайвані, які обумовлені не тільки значним об'ємом взаємної торгівлі та масштабами японських інвестицій на острові, а й військово-стратегічними міркуваннями: у разі возз'єднання Тайваню Китай отримає можливість домінувати над життєво важливими транспортними комунікаціями Японії з країнами Південно-Східної Азії, а також з Індією та Європою.

У цьому плані важливе значення має територіальний спір щодо приналежності островів Сенкаку (кит. - Дяоюйдао). Серйозним подразником є також невирішеність питань про моральну та матеріальну компенсації збитку, нанесеного Японією Китаю під час Другої світової війни.

Японо-американський договір безпеки залишається основою і наріжним каменем японської зовнішньої політики. Разом з тим керівництво Країни висхідного сонця проголосило в якості головних завдань XXI ст. розвиток і розширення відносин із сусідніми країнами та сприяння регіональному співробітництву. В даний час Японія є активним учасником більшості регіональних організацій. Вона підтримує і активізує економічні зв'язки і політичний діалог з країнами АСЕАН, КНР, Індією. Особливо динамічно розвиваються відносини з Індією, що не в останню чергу пояснюється прагненням обох сторін до приборкання надмірних, з їхньої точки зору, амбіцій Китаю на лідерство в азіатському регіоні.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >