Логічна структура гіпотетико-дедуктивних систем

Аналіз методології фізики показує, що гіпотетико-дедуктивний метод почав застосовуватися в природознавстві ще в XVII ст. Логіка зацікавилася цим методом лише в XIX ст.

Традиційна логіка обмежувалася вивченням найзагальніших принципів гіпотетичних умовиводів і майже зовсім не вникає алогічну структуру систем, використовуваних у розвинених емпіричних науках. Сучасна методологія емпіричних наук звертає увагу якраз на цю їхню особливість і розглядає кожну систему досвідченого наукового знання як гіпотетико-дедуктивну систему.

Нерідко гіпотетико-дедуктивні системи розглядаються в логіці як змістовні аксіоматичні системи, що допускають одну-єдину можливу інтерпретацію. Так, І. Ньютон називав свої принципи або закони механіки також аксіомами руху, маючи на увазі в тому числі єдиність їх інтерпретації.

Разом з тим в сучасній науці (і навіть в математиці) аксіоми допускають можливість різних конкретних інтерпретацій.

Наприклад, геометрія Евкліда протягом тривалого періоду вважалася єдино вірною теорією оточуючого нас фізичного простору. І. Кант висновки з евклідової геометрії звів навіть в ранг апріорного (переддослідні) знання. Однак після відкриття неевклідових геометрій такий підхід був визнаний помилковим. Неевклідові геометрії так само несуперечливі, як і геометрія Евкліда, тому з логічної точки зору вони всі однаково рівноцінні й припустимі в науці.

У тому випадку, коли абстрактним геометричним системам надається певна інтерпретація, такі абстрактні системи перетворюються на конкретні гіпотетико-дедуктивні системи, наприклад, фізичні. У цьому випадку засвідчити, яка з них краще відображає фізичні властивості простору, може тільки фізичний експеримент. Стосовно до неевклідової геометрії виявилося, що кожна з них знаходить своє підтвердження в експерименті та описує специфічні простору. Так, італійський математик Е. Бельтрамі в 1868 р зауважив, що геометрія на шматку площині Н. І. Лобачевського збігається з геометрією на поверхнях постійної негативної кривизни, простий приклад яких представляє псевдосфера - поверхня постійної негативної кривизни, утворена обертанням особливої кривої, так званої трактриса, близько її асимптоти.

Зміст гіпотетико-дедуктивного методу розрізняється залежно від специфіки наукового знання.

Так, досвідчені науки прагнуть до побудови інтерпретованих систем, в яких поняття і судження мають цілком конкретний сенс і зміст, які визначаються досліджуваної областю реального світу. У процесі математичного дослідження формуються абстрактні (позбавлені конкретизації) системи об'єктів. Ці об'єкти згодом можуть отримати найрізноманітніші інтерпретації, тому один і той же математичний апарат може використовуватися в самих різних науках: фізиці, хімії, біології, соціології та ін.

Г. І. Рузавин справедливо зазначає: "За своєю логічною структурі гіпотетико-дедуктивна система може розглядатися як ієрархія гіпотез, ступінь абстрактності яких збільшується в міру віддалення від свого емпіричного базису".

При такому розумінні на вершині піраміди, яку утворює гіпотетико-дедуктивна система, розташовуються саме ті гіпотези, при формулюванні яких використовуються найбільш абстрактні теоретичні поняття і судження. У силу цього гіпотези такого роду не можуть бути безпосередньо підтверджені фактами, тому наступний, нижележащий, рівень піраміди утворюють проміжні гіпотези, що забезпечують зв'язок між найбільш абстрактними гіпотезами і тими гіпотезами самого нижнього рівня, які можуть бути безпосередньо підтверджені фактами.

Чим вище рівень, на якому знаходиться гіпотеза, тим більше її "логічна сила". У свою чергу, чим більше логічна сила гіпотези, тим більша кількість наслідків можна вивести з неї, тим більше коло явищ вона може пояснити.

Можуть бути виділені різні групи (типи) гіпотетичних умовиводів (як практичної реалізації гіпотетико-дедуктивного методу) залежно від характеру посилок.

Першу групу складають проблематичні умовиводи, у яких як посилок виступають гіпотези або емпіричні узагальнення, які потребують перевірці їх істинності.

Друга група - умовиводи, посилки яких суперечать деяким тезам. Завдання таких умовиводів - не обгрунтовані істинність посилок, а показати їх неспроможність. Такого роду умовиводи широко використовуються при доказі від противного. Деякий теза допускається як помилкового. Тоді істинним буде суперечить йому тезу. З цієї тези (тобто контртез по відношенню до вихідного) виводять слідство. При істинності контртез слідство було б вірним, але воно виявляється невірним, що свідчить про хибність контртез. Тоді за законом виключеного третього укладають, що первинний теза повинна бути істинним.

Ще один варіант застосування умовиводів другої групи - приведення до абсурду, безглуздості (reduction ad absurdum). В даному випадку головне завдання - не обгрунтування, а спростування деякого тези. Спростовуваний теза тимчасово допускають істинним і виводять з нього слідство, яке виявляється абсурдним, тобто явно суперечить дійсності. Отже, й допускається теза також є помилковим.

Гіпотетико-дедуктивна модель науки

Пропагандистами гіпотетико-дедуктивної моделі науки в XX ст. виступили насамперед логічні позитивісти і критичні раціоналісти. Вони вважали, що гіпотетико-дедуктивна модель дає адекватне уявлення не тільки про логічну структуру емпіричних наук, але може претендувати і на роль нової моделі наукового знання, покликаної змінити індуктивну модель.

Однак вони пройшли повз того факту, що гіпотетико-дедуктивна модель не може замінити індуктивну модель в принципі (принаймні, з точки зору тих домагань, які висувалися індуктивної моделлю). Дійсно, індуктивна модель намагалася пояснити, як виникають відкриття в науці (принаймні, найпростіші відкриття). Гіпотетико-дедуктивна модель таких претензій не висуває і орієнтується виключно на обгрунтування і перевірку вже існуючого знання.

Про це пише К. Поппер: "Що ж стосується завдання логіки пізнання - на відміну від психології пізнання, - то я буду виходити з передумови, що вона складається виключно в дослідженні методів, використовуваних при тих систематичних перевірках, яким слід піддати будь-яку нову ідею, якщо вона, звичайно, заслуговує на серйозне ставлення до себе ".

Однак перш ніж піддати згадану К. Поппером нову ідею систематичній перевірці, цю ідею необхідно відшукати. В якості методу пошуку таких ідей і гіпотез К. Поппер висуває метод "проб і помилок", якому надає універсальний характер. Більше того, з точки зору К. Поппера, цей метод є тим же самим методом, який використовують живі організми в процесі їх адаптації: "Можна сказати: від амеби до Ейнштейна всього лише один крок. Обидва діють методом імовірних проб (ТТ) та усунення помилок (ЇЇ) ". Різниця між ними полягає в тому, що "амеба не зізнався своїх помилок і тому усунення її основних помилок досягається усуненням самої амеби".

К. Поппер показував: стикаючись з певною проблемою, вчений пропонує пробне її рішення у вигляді гіпотези або теорії, яке потім піддається систематичній перевірці і критиці. Гіпотеза, що витримала таку перевірку, включається до складу науки (цілком можливо, що лише на час, як це трапилося з гіпотезою корпускулярної природи світла І. Ньютона).

Якщо гіпотеза буде спростована, то вона виключається з науки (цілком можливо, що лише на час, як це трапилося з гіпотезою хвильової природи світла X. Гюйгенса).

Таким чином, успіх наукового пошуку в істотній мірі визначається тим, наскільки численними, різноманітними і сміливими будуть висунуті гіпотези і чи достатня кількість перевірок вони витримали.

Разом з тим К. Поппер нічого конкретнішого (чим теза про порівняння амеби і А. Ейнштейна) не говорить про самому процесі генерування і вибору гіпотез, абсолютизуючи метод проб і помилок, який, однак, не є універсальним методом пізнання, хоча в ряді випадків до нього вчені все ж змушені звертатися.

Таким чином, гіпотетико-дедуктивна модель вирішує завдання систематизації наукового знання, дедукції наслідків з гіпотез і їх перевірки. Разом з тим реалізація цієї моделі залишає за межами розгляду питання про генерування самих гіпотез, формуванні теорій та історії розвитку наукового знання в цілому.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >