Необережні правопорушення

Необережність - друга форма вини, яка має свої ознаки і на відміну від умислу пов'язана з негативним ставленням особи до шкідливим наслідків, настання яких воно не бажає і не допускає.

Правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо вчинив його адвокат передбачав можливість настання шкідливих наслідків своєї дії або бездіяльності або не передбачав можливості настання таких наслідків, хоча за необхідної пильності і передбачливості повинен був і міг їх передбачити. Наприклад, адвокат нс підготувався до судового засідання, понадіявшись на свій професійний досвід, і, таким чином, не надав кваліфіковану допомогу.

Будь адвокат здатний приймати рішення, вибираючи варіанти поведінки, враховуючи при цьому дію зовнішніх причин, тому необережне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам і благ не може бути визнано перепрошувальним і тягне за собою правову відповідальність. До поширених випадків таких порушень у великих містах, наприклад, відноситься запізнення в суд через складну транспортної ситуації ("пробки", запізнення електропоїздів і т.п.).

Слід зазначити, що коріння необережності тісно пов'язані з установками, поглядами, принципами особистості, тобто з її соціальною позицією. Недисциплінованість, легковажність, які проявляються в необережному заподіянні шкоди інтересам довірителя, обумовлені недостатньою значимістю їх для адвоката, що тягне за собою неуважне до них ставлення.

Вчинення необережних правопорушень пояснюється головним чином особистої безвідповідальністю, безпечністю, завищеною самооцінкою, зневажливим ставленням до виконання своїх обов'язків і правил обережності, неуважним ставленням до життя оточуючих, прийняттям на себе функцій, які адвокат не здатний здійснити за станом здоров'я, відсутності досвіду чи інших причин. Іноді, значно рідше, необережні правопорушення відбуваються в особливому психофізіологічному стані особистості (втома, забудькуватість, нестійкість уваги, уповільнена реакція і т.д.).

Відсутність належної уважності і обачності характерно як для грубої, так і для простої необережності. Разом з тим між цими видами існують і певні відмінності, які не знайшли відображення ні в законодавстві, ні в керівних роз'ясненнях вищих судових органів.

Груба необережність (легковажність) має місце, якщо адвокат, який учинив правопорушення, усвідомлював ознаки скоєного їм дії чи бездіяльності, мав можливість і був зобов'язаний усвідомлювати їх, але без достатніх підстав самовпевнено розраховував на запобігання цих наслідків, проте розрахунок цей був легковажним, в силу чого і настали шкідливі наслідки.

За скоєння правопорушення при грубої необережності особа хоча б у загальних рисах повинно передбачати розвиток причинного зв'язку, інакше неможливо не тільки передбачення цих наслідків, але й розрахунок на їх запобігання. Суб'єкт передбачає, як могла б розвиватися ситуація, якщо б нс ті обставини, на які він розраховував і які, по сто думку, повинні перервати негативний хід подій. Давньоримський юрист Ульпіан з цього приводу писав: "Межа грубої необережності - не брати до уваги те, що всі беруть до уваги" [1].[1]

Якщо при умислі (в рівній мірі прямому чи непрямому) передбачення має конкретний і реальний характер, то при грубої необережності - абстрактний.

Особа, що діє легковажно, завжди усвідомлює негативне значення можливих наслідків і саме тому покладає на певні обставини надію на їх запобігання. Адвокат вважає, що його поведінка (наприклад, виїзд в суд без запасу часу) загрожує заподіянням шкоди (запізнення в судове засідання), але в даному конкретному випадку його не буде.

Можна сказати, що у випадках легковажності подібні розрахунки самовпевнені, тобто грунтуються хоча й на реальних факторах (професійні навички, досвід практичної діяльності, у тому числі ведення відповідної категорії справ, рівень компетенції, наявність спеціальної підготовки, знання, вміння, дії інших осіб, обстановка), проте без достатніх па те підстав. При цьому необхідно встановити, чи були у адвоката достатні підстави вважати, що обставини, на які він сподівається, можуть запобігти настанню шкідливих наслідків; це дозволить відповісти на запитання, чи могла ця особа в конкретній ситуації правильно оцінити недостатність сил і обставин, які, на його думку, запобіжать наступ шкідливих наслідків його поведінки.

Основна відмінність грубої необережності від непрямого умислу полягає, зокрема, у вольовому моменті. Якщо при непрямому намірі адвокат свідомо допускає заподіяння шкоди, тобто схвально ставиться до цього, то при грубої необережності відсутня не тільки бажання, але й свідоме допущення таких наслідків, а навпаки, є прагнення не допустити їх настання. Особа в таких випадках розраховує на своєчасне запобігання наслідків свого діяння при наявності досить конкретних, реально існуючих факторів, здатних, на думку адвоката, об'єктивно протидіяти наступові злочинного результату, але в силу деяких обставин це "не спрацьовує". Про легковажного характері розрахунку свідчить той факт, що шкідливі наслідки настали.

Якщо ж у адвоката були підстави сподіватися на будь-які обставини, які виявилися недостатніми для запобігання негативного результату, про що він не міг знати, то в цьому випадку відсутня вина, а, отже, немає підстав для притягнення до відповідальності; має місце невинне заподіяння шкоди - випадок.

Проста необережність (недбалість) характеризується тим, що адвокат не передбачав можливості заподіяння шкоди за наявності обов'язки і можливості передбачити ці наслідки.

Для даного виду необережності характерно менша або помилкове усвідомлення фактичних і соціальних ознак діяння. Адвокат не усвідомлює, але зобов'язаний і мав можливість усвідомлювати характер свого діяння.

Разом з тим проста необережність відрізняється як від грубої необережності, так і від наміру непередбачені можливості заподіяння шкоди. Проста необережність - це єдиний вид провини, при якій у адвоката відсутня передбачення можливості порушення правових норм. Таке непередбачені не є перепрошувальним, якщо воно мало місце в результаті недотримання вимог закону, правил обережності або правил гуртожитки, встановлених у суспільстві. Відповідальність за заподіяння шкоди при простій необережності передбачена тому, що особа, маючи реальну можливість передбачити заподіяння шкідливих наслідків своєї поведінки, нс напружує своїх психічних сил, щоб дати правильну оцінку своїх дій (бездіяльності) і їх результатами, отже, є підстави говорити про відсутність необхідної уважності й обачності.

Таким чином, для простої необережності характерна відсутність передбачення заподіяння шкоди за наявності обов'язки і об'єктивної можливості передбачити несприятливі наслідки.

Належна передбачливість і уважність - це ті ознаки, які повинні характеризувати вольову сферу діяльності будь-якого адвоката і відсутність яких означає зневажливе ставлення особи до норм права і загальноприйнятим нормам, правилам поведінки.

При визначенні простий необережності повинні враховуватися не якості абстрактної усередненої особистости, а конкретна людина, що діє в певній обстановці. При встановленні того, чи міг дана людина усвідомлювати факт порушення правових норм і передбачати заподіяння шкоди, необхідно з'ясувати ступінь його підготовленості та кваліфікації, знання ним правил поведінки адвоката, а в разі їх незнання - визначити, чи мав він можливість знати ці правила.

Отже, при простій необережності, на відміну від наміру і грубої необережності, адвокат не усвідомлює протиправності своєї поведінки і тому вважає можливим вчинення того чи іншого вчинку. Відсутність свідомого вольового контролю своєї поведінки тягне за собою і непередбачені заподіяння шкоди. Однак особа повинна була і могла не допустити настання несприятливих наслідків. Відсутність свідомого вольового контролю своєї поведінки аж ніяк не означає, що ця дія (бездіяльність) не є вольовим. Адвокат здійснює свої дії вільно, без примусу і тому відповідальний за них.

Відповідальність настає, якщо особа об'єктивно повинна була і суб'єктивно могло передбачити шкідливі наслідки своєї поведінки. Визнання діяння при простій необережності вольовим актом виправдовує застосування до адвоката заходів відповідальності, оскільки воно стимулює необхідний самоконтроль в діяльності адвокатів, впливає на тих, хто своїми безвідповідальними діями (бездіяльністю) викликав наступ шкідливих наслідків.

  • [1] Цит. по: Іванов А. А. Римське право. М .: ЮНИТИ-ДАНА; Закон і право, 2008. С. 254.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >