Арабсько-мусульманська ФІЛОСОФІЯ

У результаті освоєння навчального матеріалу глави студент повинен:

знати

• зміст основних напрямів і проблем арабо-мусульманської філософії, мати уявлення про своєрідність її історичної спадщини;

вміти

  • • розкривати основні арабо-мусульманські філософські вчення в контексті особливостей мусульманської культури та історії Арабського халіфату;
  • • аналізувати взаємозв'язок античної, арабо-мусульманської і західноєвропейської філософії;

володіти

• основним понятійним апаратом, виробленим в арабо-мусульманської філософії.

Природа, походження і загальноприйняті визначення ісламської філософії обговорюються досі. У навчальній і науковій літературі часто вживається термін "арабомовна" філософія. Проте в рамках середньовічної єврейської традиції численні тексти були написані на арабській мові. Розуміння особливостей розвитку філософії на арабському Сході в епоху Середньовіччя неможливо без розуміння релігійно-ідеологічних реалій ісламу, оскільки разом з ісламом на численні завойовані території від Гібралтару до Інду прийшов і арабська мова як мова релігії, філософії та науки. Отже, термін "арабо-мусульманська філософія" буде більш коректним, оскільки арабська мова служив мовою культури і науки, і творцями філософії виступали мусульманські етноси (араби, перси, тюрки, бербери та ін.). Можливо, найкращий шлях визначення природи арабо-мусульманської філософії полягає в тому, щоб говорити, що це традиція філософії, яка випливала із мусульманської культури, зрозумілої в самому широкому сенсі.

Природа і генезис ісламської філософії

Культурні феномени та ідеологічні образи епохи дають внутрішні цілі, з якими і суб'єкти, і суспільні групи мусульман зіставляють свої вчинки і образ діяльності. Особливості становлення і розвитку Арабського халіфату визначили цінності культури мусульман, яка формувалася в єдиній середземноморської культурі, зберігши і примноживши гуманістичний характер, культурні, наукові та світоглядні традиції античності.

Найважливішими структурними елементами мусульманської культури виступають ціннісно-ідеологічні течії, що встановлюють характер пізнання, інтерпретації та область формування картини світу. На основі ідеалу знання в ісламі середньовічні мусульманські мислителі вирішували проблеми культури і політики, етики та естетики, філософії та права. Ідеал знання визначався Шаріатом [1]Особливість цього ідеалу знання в тому, що віра і розум взаємодоповнюють один одного, являють собою єдність. Так, "Відродження релігійних наук" ал-Газалі (1058-1111) - праця у сфері філософії, юриспруденції, релігії, лінгвістики та культурології. Не дивно, що представники калама були фахівцями в релігійних, філософських і природничонаукових питаннях: така була духовна настанова мусульманської культури.

Мусульманська культура, яка виходить із Корану та історії буття халіфату, розглядає співвідношення в культурі мирського і сакрального. Важлива роль Шаріату і домінування мирських установок в реальному поведінці і роздумах людини дозволили мусульманській культурі зберегти постійний зв'язок між судженнями про Космос і етикою. Саме тут свого часу були підстави розглядати "чужоземну науку" - філософію, що представляє античні встановлення, як невід'ємну частину мусульманської культури - так і в наш час є причини приймати західноєвропейську науку і культуру.

Потаємне і понятійне в контексті проблеми розуму і віри взаимодополняли один одного. Співвідношення розуму і віри показує, що у різних мислителів традиція езотеричного пов'язана з першістю розуму. Цей погляд підготував суфійські рішення взаємин розуму і віри, вписується традицію в загальну систему паритету встановлень Віри, Дороги і Істини (Шаріат - Тарікат - Хакікат). Відповідно до загальнокультурним стереотипами Заходу були спроби тлумачення ісламу і мусульманської культури в уявленнях і поняттях християнських звичаїв. Ось чому ісламу за аналогією з християнством приписують норми, вчення про Бога, ідеологію церкви тощо, тоді як їх в мусульманстві немає. У всякого мусульманина є право формально і дійсно надавати священним текстам своє тлумачення, виходячи зі своїх громадських, політичних та ідейних настанов. Відсутність інститутів для вирішення дискусійних питань призвело до формування иджтихада - незалежного юридичного рішення, творчого тлумачення правових і релігійних норм. Так породжується безліч течій в ісламі, що претендують на право "істинного розуміння" священних текстів, не визнаючи такого права за іншими. Це призвело до розвитку релігійного (суннизм, шиїзм, Хариджизм з їх незліченними школами) і правового плюралізму; в сунітської юриспруденції, наприклад, існують відразу чотири школи: ханбалізм, малікізм, шафіізм і ханифизм.

Західні стереотипи породили стійке уявлення, що калам представляє ортодоксію і пануючу теологію в мусульманській філософії та культурі, а ісламський фундаменталізм визначається і трактується, як правило, як релігійний екстремізм. Зауважимо, що іслам і мусульманська культура в окремі епохи в ряді країн мали гуманістичний характер. У Середньовіччі виявлені три аспекти гуманізму: релігійний, адабний (адаб відповідає ідеалу humanitas, тобто ідеалу розвитку здібностей людини в ім'я загального блага) і філософський. Під впливом елліністичного гностицизму, герметизму і неоплатонізму розвивався гуманізм, зайнятий пошуками "досконалої людини": Ібн-Арабі, ал-Джилі, ал-Халладжа і Ш. ас-Сухраварді. Велич людського розуму звеличував Абу Бакар Мухаммед Ібн-Закарія ар-Разі (865-925 або 934). Він заперечував Одкровення і стверджував незалежність людського розуму, як в європейському Освіті.

Лдабная література мала метою просвіта та повчання, в неї поряд з афоризмами і анекдотами філософів включалися цитати з арабської поезії, хадисів і віршів з Корану. У більш широкому сенсі в епоху Аббасидів адаб здійснював моральну, суспільну та інтелектуальну місію, що при взаємодії з іншими культурами призвело до розширення змісту Адаба, який став включати в себе і неарабських літературу (грецьку і іранську). Головними представниками цього напряму були ал-Джахіз (пом. 869), Ібн Мукаффа (пом. 757) і ат-таухида (пом. 994).

Релігійні діячі не мали абсолютного права на "знання", і в епоху ісламізації культур народів халіфату це сприяло включенню "іноземної" античної філософії в мусульманську культуру. Арабський халіфат забезпечив і культурна взаємодія ісламу, християнства та іудаїзму. Сучасні мислителі намагаються визначити те незмінне, що слід зберегти в ісламі як в цивілізаційному феномені і співвіднести його із змінами в культурі, державі і суспільстві в епоху трансформації мусульманського суспільства йод впливом постіндустріального Заходу.

Початок ісламської філософії пов'язано з вирішенням різноманітних юридичних і теологічних проблем, які є філософськими, або, принаймні, в їх роз'ясненні використовують філософські аргументи. Наприклад, були палкі дебати щодо прийнятності антропоморфного мови при описі божества. "Золоте століття" мусульманської філософії припав на IX-XII ст., Коли мусульманська культура стала обумовлювати рівень духовної та матеріальної культури на значному просторі. Перевага Аббасидів над Омейядами призвело до руху ісламської імперії в східному напрямку, столиця перемістилася з Дамаска в Багдад. Іслам домінував над такими областями як Єгипет, Сирія і Персія, де переважала грецька культура. Арабський халіфат з'єднав цивілізацію Середземномор'я з індоіранських культурним простором. Нові халіфи прагнули застосовувати знання в реальних справах, особливо практичні знання в медицині, астрології, астрономії, математики та інженерії. Халіф ал-Мамун заснував в Багдаді (832) Будинок Мудрості, який служив обсерваторією і, що більш важливо, бібліотекою і центром перекладу грецьких текстів на арабську мову. Мусульмани стали знайомитися з успіхами Еллади, Риму, Середньої Азії та Індії в природознавстві, філософії та культурі.

Багато з перекладачів були християнами, вони перевели тексти спочатку з грецької на сирійський, а потім на арабську мову. На додаток до впливу багатьох перекладів грецьких текстів, важливою також була передача індійської і перської літератури на арабську мову, який, безсумнівно, мав вплив на розвиток мусульманської філософії. Не можна вважати, що ці переклади були безперечні. Зрештою, іслам представляє повну практичну та теоретичну модель природи дійсності, і перші науки греків часто здавалися непотрібними і навіть суперечать ісламу. Мусульмани і в житті, і в дозволі теоретичних проблем спиралися не лише на Коран. На допомогу йому було і хадис - традиційні висловлювання Пророка і справедливих халіфів (її безпосередніх наступників і послідовників), - і сунна - усталений порядок спільноти. Була і система ісламського законодавства - фікх, який обговорював специфічні проблеми того, як мусульмани повинні вести себе, і наука граматика, яка пояснювала, як арабська мова повинен бути зрозумілий.

До цього часу була добре розвинена система калам (від араб. Kalam - мова, бесіда), що мала справу з менш очевидними сурами Корану і шукала концептуальну єдність в явних труднощі, що виникли в результаті комбінацій різних канонічних текстів. У Середньовіччі цей термін мав три значення: слово Боже (як неоплатонічеський "Логос"); спосіб роздуми, що базується на логіці або діалектиці; "спекулятивна теологія". Остання грунтувалася на силогізмах і аналогіях, ядром яких виступали філософські тези, що відкидають твердження релігійних авторитетів (таклід). Виразники калама - мутакаллімов - відчували гостру критику з боку традиціоналістів (салафітів): ханбалитов, які відмовлялися обговорювати антропоморфістскіе вірші Корану; хашвітов, відрікається обговорювати вірші, заборонялося антропоморфічне зображення Бога. Калам в історії філософії можна розбирати як третю спробу філософізації священних текстів після Філона Олександрійського та представників патристики.

Мутакаллімов трактували Коран у філософських термінах і обговорювали такі проблеми, як атрибути Аллаха, вічності і створення Корану, проблему створення світу і його атомарної структури, проблеми причинності, вільної волі і провидіння. В історії розвитку калама виділяють три етапи: ранній, який представлений мутазілізм (IX ст.); пізній - ашарізм (X-XII ст.); і, нарешті, етап зближення калама зі східним періпатетізму (XIII-XV ст.). Мутазілізм виник в ході диспутів мусульман із християнами, а також з формуванням в ісламі різних релігійно політичних течій. Мутазиліти першими виступили проти мусульманських догм, які будували філософію на безумовній вірі в священні тексти. Їх діяльність призвела до того, що релігійні активісти вже не могли замовчувати питання істинності положень ісламу.

Мутазілізм і ашарізм в цілому виходили з раціоналізму, антіавторітарізма, розробки власної філософської проблематики. Природно, їх роботи приймалася більшістю традиціоналістів (салафітів) скептично, а часом і вороже. Починаючи з діяльності аш-Шахрастані (1075-1153) і Ф. ар-Разі, йде конвергенція калама і східного перипатетизма, що завершилася їх з'єднанням.

Завоювання мусульман і контакт з грецькою культурою породили бажання розуміти і використовувати еллінські практичні та теоретичні форми знання. Починається переклад визначальних текстів, ніж підтримувалася асиміляція грецької культури, правда, тільки в "спекулятивної теології", природничих науках і філософії. Мусульманський Схід використовував грецьку спадщину для посилення власних духовних устремлінь і практичних цілей.

Величезний вплив на всі області ісламської філософії мав неоплатонізм і Періпатетічеськая філософія. Східні перипатетики, які орієнтувалися па античну модель філософствування, були добре знайомі з універсалістською духом античної культури, з наступністю, що забезпечує зв'язок мудрості античних і самих арабо-мусульманських філософів. Видається, що ідея наступності, що зв'язує давньогрецьку науку, філософію і культуру з висхідною арабо-мусульманською культурою, мала велике значення в філософській творчості арабо-мусульманських мислителів (ал-Кінді, ал-Фарабі).

Енциклопедистами X століття прийнято вважати релігійно-філософську організацію "Чисті брати і вірні друзі". Вони були видатними просвітителями своєї епохи і продовжували традиції перших мусульманських раціоналістів-мутазилитов. "Чисті брати" були в опозиції до правлячих халіфам і прийнятої ідеології і намагалися шляхом алегоричній інтерпретації священних текстів досягти універсальної істини. Їх енциклопедичний звід знань "Послання Чистих братів і вірних друзів" в 52 трактатах демонстрував непогане знання робіт Аристотеля але логіці та філософії; антропології, психології та медицини Галена; геометрії Евкліда; астрономії Птолемея; навчань піфагорійців, стародавній Індії та Ірану. Суть онтологічного та космологічного навчання "Чистих братів" полягала в уявленні про макро- і мікрокосмос. Людина зізнавався вінцем розвитку сущого, а в його розумі бачився джерело знань і критерій моральності. Це давало можливість розглядати істинне знання як чеснота вищого порядку.

Арабське слово "ілм" досить точно перекладається словом "знання". Однак "знання" не може охопити всього багатства й розмаїття фактичного і емоційного змісту "ілм". Мабуть, це пов'язано з тим, що "ілм" як універсальна система була визначальним чинником і відмінною рисою середньовічної мусульманської культури. Як відзначають деякі дослідники, немає іншої концепції, подібної "ілм", яка б була відмінною і визначальною рисою мусульманської цивілізації у всіх її аспектах.

  • [1] Поняття шаріат позначає накреслений Аллахом прямий шлях, слідуючи якому мусульманин досягає морального досконалості, мирського добробуту і може потрапити в рай. Дане поняття неодноразово зустрічається в Корані в значенні "узаконювати", "наказувати що-небудь як обов'язкове" і визначається як сукупність обов'язкових до дотримання встановлених Аллахом норм і приписів. Джерелами шаріату є Коран і сунна Пророка.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >