Боротьба з інакомисленням

Період 1970-х - першої половини 1980-х рр. відзначений боротьбою з інакодумцями, їх пошуком у науці. Вживаючи терміни "дисидент" або "інакомислячий" щодо вчених, які зазнали переслідувань, необхідно враховувати наступне: історики тих років не розглядали себе як опозиційно налаштованих до офіційної науки, переважна їх більшість не виходило за рамки марксистської методології, хоча багато хто вважав, що можна і потрібно використовувати досягнення зарубіжної та дореволюційній історіографії. Проте представникам офіційних ідеологічних органів після скоєного консервативного повороту і цього виявилося досить, щоб почати з ними боротьбу.

На рубежі 1960-1970-х рр. репресії обрушилися на істориків, які в попередній період поділяли ліберальні позиції. Велику роль тут зіграли відділ науки ЦК КПРС, Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. М. Я. Геллер і А. М. Некріч вже в кінці 1960-х рр. змушені були покинути СРСР. У 1969 р в журналі "Комуніст" жорсткій критиці піддалися роботи М. А. Барга і А. Я. Гуревича за спроби структуралистского вивчення суспільства як соціальної системи.

Сильний удар був нанесений по провідному науковому історичному установі країни - Інституту історії АП СРСР. У серпні 1968 року рішенням ЦК КПРС, викликаним нібито необхідністю збільшити кількість самостійних науково-дослідних установ, його розділили на дві установи - Інститут історії СРСР на чолі з Б. А. Рибаковим та Інститут загальної історії на чолі з Е. М. Жуковим. У 1970 р Інститут історії СРСР очолив П. В. Волобуєв. Проведена реорганізація носила неформальний, а спланований характер. Діяльність сектора методології і сектора імперіалізму Інституту історії піддалася особливій критиці.

Широкий резонанс у наукових колах викликав збірник статей "Джерелознавство. Теоретичні та методологічні проблеми" під редакцією С. О. Шмідта (1969), підготовлений в секторі методології. Його автори пропагували ідеологічну нейтральність власне методики історичного дослідження. У рецензії на збірку, опублікованій в журналі "Питання історії", говорилося про серйозні недоліки статей "авторів з не по-російськи звучать прізвищами". Висновки були однозначні: пізнавальний арсенал історика нейтральний до його світогляду, а формалізація і математизація методів історичної науки не усувають класового, партійного підходу до історичних явищ.

Виданий в секторі методології збірник статей "Історична наука і деякі проблеми сучасності" (1969) негативно сприйняли в партійних органах аж до ЦК КПРС. Авторів звинуватили у відході від марксистсько-ленінської методології. Було прийнято рішення про реорганізацію сектора методології; в 1970 році він припинив існування.

У червні 1972 р бюро Відділення історії АН СРСР з ініціативи П. П. Поспєлова прийняв спеціальну постанову, в якому засуджувалася діяльність "нового напрямку". У березні 1973 відбулася нарада у відділі науки ЦК КПРС, на якому воно кваліфікувалося як "ревізіоністське". Критикувалися підготовлені його прихильниками збірники "Повалення самодержавства в Росії", "Російський пролетаріат: вигляд, боротьба, гегемонія", "Питання історії капіталістичної Росії: проблема багатоукладності ™". Представники "нового напрямку" зазнали партійним стягненням, їх змусили змінити теми дослідження, позбавили можливості виступати у пресі, в журналах були опубліковані розгромні статті з приводу вийшли збірок, сектор історії СРСР періоду імперіалізму реорганізували.

У 1974 р рішенням 11.К КПРС був знятий з поста директора Інституту історії СРСР П. В. Волобуєв як "який не впорався з роботою". Його перевели на роботу в Інститут історії природознавства і техніки.

Доля Павла Васильовича Волобуєва (1923-1997) багато в чому типова доя покоління вітчизняних вчених, які пройшли через горнило Великої Вітчизняної війни і вступили в історичну науку в 1950-і рр. Після короткочасної роботи інструктором відділу науки ЦК КПРС, звідки він добровільно пішов, написавши в листі на ім'я М. С. Хрущова про "марності" свого перебування на цій посаді, Павло Васильович з кінця 1955 по 1974 року працював в Інституті історії (з 1968 м - Інститут історії СРСР) АН СРСР. Під впливом свого вчителя А. Л. Сидорова він зайнявся дослідженням процесу розвитку капіталізму в Росії, економічного становища в країні в 1917 Цим темам присвячені його кандидатська ( "Монополії і паливний" голод "в Росії в 1911 - 1914 рр.") І докторська ( "Економічна політика Тимчасового уряду") дисертації. Ставши з 1970 р директором Інституту історії СРСР, II. В. Волобуєв багато зробив для правдивого висвітлення російської історії. Він вважав неправильним втручання "партійних інстанцій" в справи історичної науки, виступив одним з "генераторів" ідей "нового напрямку".

В Інституті історії природознавства і техніки, де Волобуєв виявився не по своїй волі, він займався історією російської науки в пореформений період та історико-теоретичними проблемами, підготував монографію "Вибір шляхів суспільного розвитку: теорія, історія, сучасність" (видана в 1987 р) про альтернативність історії Росії та інших країн. У другій половині 1980-х рр. вчений отримав можливість повернутися в Інститут історії СРСР. У 1992 р він очолив Наукову раду РАН [1]

"Історія революцій в Росії". В. Л. Телицин, співробітник цієї Ради, пізніше писав, що Павло Васильович собі за мету поставив, "з одного боку, з позицій історичної правди переосмислити історію Росії останньої чверті XIX ст. І російських революцій перших двох десятиліть XX ст., Відмовившись від міфології офіційною радянською історіографією, а з іншого - уникнути створення нових міфів ".

У 1990 р Волобусв був обраний академіком АП СРСР (РАН). У тому ж році він стає президентом Міжнародної комісії з історії Жовтневої революції при Міжнародному комітеті історичних наук, з 1993 р - президентом Асоціації істориків Першої світової війни.

Іншого представника "нового напрямку" - К. Н. Тарновського - перевели в сектор історичної географії. У зв'язку з тим, що його докторську дисертацію "Проблеми соціально-економічної історії імперіалістичної Росії на сучасному етапі радянської історичної науки", захищену в 1970 р, довгий час не стверджували, автор забрав її з ВАК [2] , але не поступився своїми принципами . І. Ф. Гиндина в 1973 р відправили на пенсію. В Уральському державному університеті імені А. М. Горькою критика звучала на адресу завідувача кафедри історії СРСР В. В. Адамова, відповідального редактора збірника "Питання історії капіталістичної Росії: проблема багатоукладності".

Боротьба з інакомисленням позначилася на долі багатьох радянських істориків, чиї погляди були визнані не відповідними офіційної концепції вітчизняної історії. Більш того, прикриваючись боротьбою за чистоту марксистсько-ленінської науки, часом зводили особисті рахунки.

Сильній критиці піддалася концепція І. Я. Фроянова, представлена в монографії "Київська Русь: Нариси соціально-політичної історії" (1980). Автора звинуватили в "антимарксизм", "буржуазності", "непатріотична ™", "забутті формаційного і класового підходів". У 1971 р в журналі "Питання історії" Б. А. Рибаков обрушився з критикою на Л. Н. Гумільова, "причетного до археології", за спірну датування і інтерпретацію "Слова о полку Іго- реве". Згодом Л. 11. Гумилеву заборонили друкувати текст його другий докторської дисертації "Етногенез та біосфера землі", захищеної в 1974 р У ній вчений виклав свої уявлення про етнос як сполучну ланку між природою і людиною і ввів в науку нове поняття, психологічну домінанту - пасіонарність [3] .

У дослідженнях про "Слові о полку Ігоревім" Б. А. Рибаков на початку 1970-х рр. піддав критиці А. А. Зіміна за спробу переглянути датування "Слова". Академік висунув гіпотезу про можливе автора "Слова" - київському літописця другої половини XII в. Петра Бориславич, який був виразником інтересів боярства і противником княжих міжусобиць.

Одним з результатів консервативного повороту в радянській історичній науці стало те, що припинилися наукові дискусії. Спори в 1968-1971 рр. в журналах "Історія СРСР" і "Питання історії" з проблеми соціальної сутності російського абсолютизму так і залишилися незавершеними через занадто кидалися в очі аналогій з радянської політичною системою.

  • [1] РАН - Російська академія наук.
  • [2] ВАК - Вища атестаційна комісія.
  • [3] Пасіонарність (фр. Реnsioпеr - захоплюватися, розпалювати пристрасть) - воля до слави, популярності, іноді сильніше, ніж інстинкт самозбереження. Термін Л. Н. Гумільова.
 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >