ОСОБЛИВОСТІ КЛІНІЧНОЇ ЕТИКИ В РОБОТІ ПСИХІАТРА

Специфіка психіатричної етики тісно пов'язана з особливим характером психічних захворювань і психіатричної допомоги.

Уже сам поставлений діагноз психічної хвороби може принести пацієнтові значної шкоди. Пам'ятаючи про це, психіатр повинен особливо ретельно проводити обгрунтування діагнозу. Окремою проблемою є повідомлення пацієнту про стан його здоров'я. Це необхідно робити в делікатній формі, максимально захищаючи пацієнта від заподіяння ятрогенного шкоди.

Унаслідок стигматизуючого і дискримінує характеру психіатричного діагнозу є чимало пропозицій повністю скасувати його. Останнім часом в міжнародній медичній спільноті з'явилася тенденція уникати терміну "психічне захворювання"; натомість частіше використовують більш широкий і невизначений термін "психічний розлад". А в Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950) використано традиційне поняття "душевнохворі".

Приймаючи рішення про госпіталізацію пацієнта, слід зважити всі обставини (в тому числі стан пацієнта, його домашню обстановку, можливість отримання допомоги в амбулаторних умовах, підстави для цілодобового стаціонарного спостереження і допомоги і ін.). Як правило, сама госпіталізація може досить сильно додаткове стресовий вплив, вплинути на всю життєву ситуацію пацієнта. Це вплив називають терміном "госпітальна травма".

Необхідно особливо уважно ставитися до застосування недобровільної госпіталізації, де потрібні не тільки явні і переконливі підстави, а й виконання всіх юридичних процедур.

Загальноприйнятим принципом в сучасній психіатрії при виборі виду допомоги пацієнту є принцип найменш обмежувальної альтернативи. У певному сенсі його можна вважати сучасним аналогом принципу No restraint. Він означає, що при наявності вибору слід вибирати той варіант надання психіатричної допомоги, який носить найменш обмежувальний характер для пацієнта. Наприклад, амбулаторна допомога краще стаціонарної, а добровільна госпіталізація краще недобровільною.

Призначення лікування повинно проходити в форматі інформованої добровільної згоди в тій мерс, в якій воно максимально можливо. Слід прагнути до інформованому і усвідомленого участі в лікуванні навіть серйозно хворих і недієздатних пацієнтів.

При виборі конкретної лікувальної програми лікар-психіатр повинен врахувати побічні ефекти психотропних препаратів, особливо сильнодіючих. Їх побічна дія може бути вельми потужним і навіть викликати різні ятрогенні ускладнення (рухові порушення, емоційні розлади і ін.). В цілому психіатрична допомога здатна принести шкоду і госпіталізацією, і постановкою діагнозу, і конкретними методами втручань. По ряду причин це медична область підвищеного ятрогенного ризику для пацієнта, тому тут надзвичайно важлива ретельна оцінка ризиків і користі, а етичний принцип заборони завдавати шкоди особливо актуальний.

Величезне значення в роботі психіатра мають питання конфіденційності та захисту інформації. Неприпустимо розголошення інформації про стан і лікуванні пацієнта без законних підстав. Таємниця діагнозу щодо психіатрії повинна дотримуватися особливо строго, з огляду на те, який серйозної шкоди може бути завдано пацієнту в разі незаконного надання інформації третім особам.

Однак дуже складними з етичної точки зору виявляються ситуації, коли лікар має підстави вважати, що повідомлення пацієнту правди про стан його здоров'я і стан може заподіяти йому значну травму, в той час як пацієнт наполягає на отриманні такої інформації. У цьому випадку лікар повинен врахувати обставини і приймати рішення на захист найкращих інтересів пацієнта. Необхідно вибрати такий режим інформування (у тому числі делікатна форма, інформування у вигляді припущення, нерозголошення зайвих деталей діагнозу, моральна підтримка хворого і т.п.), який в максимальному ступені дозволив би знизити негативні наслідки для пацієнта.

Ще одна проблема виникає при необхідності передачі інформації третім особам по вимушеним причин. До кінця ця проблема ще остаточно не відрегульована, і законодавства різних країн розходяться з цього питання. Але основними причинами, коли конфіденційність може бути обмежена, як правило, є: ризик для самого пацієнта (зокрема, необхідність госпіталізації); небезпека для третіх осіб у зв'язку з його станом і намірами; необхідність правоохоронних дій.

У разі недієздатності пацієнта може виникнути ще одне коло проблем, пов'язаних з взаємовідносинами лікаря з законним представником (опікуном) хворого. Делікатна проблема може полягати в тому, що пацієнт в силу свого розлади або ж за цілком розумними причин не довіряє опікуну, а також просить лікаря не інформувати свого законного представника. Лікар в будь-яких обставин має діяти на захист інтересів пацієнта. Йому повинно бути небайдуже, наскільки дії опікуна дійсно відображають інтереси хворого. При необхідності треба звертатися до компетентних органів з метою захисту пацієнта.

 
< Попер   ЗМІСТ   Наст >